Софія сидить у Fixa на Гончара, замовила раф з сіллю і тижневик з Кундерою, якого читає вдруге, бо «перший раз я нічого не зрозуміла». Їй 24, вона менеджерка продукту у fintech, і дев'ять місяців тому вона свайпнула вправо на людину на ім'я Тарас, бо в біо було написано: «знаю, де найкраща банош у Києві. Не Мукачевий Двір».
«Це було інтригуюче,» — сміється вона. — «Тому що всі пишуть „люблю подорожі“, а цей пише про банош. Я подумала: ок, щось там є.»
Матч о 02:17
«Я тоді не спала, було після робочого дедлайну, скролила у ліжку. Матч з Тарасом попав о 02:17. Я написала перша — „ну і де банош“. Він відповів за 14 хвилин. Ми проговорили до шостої ранку.»
Про що? «Про все. Про Мукачево, звідки він. Про мій страх літаків. Про якісь старі рецепти його бабусі. Він реально знав, де банош — у нього там якесь місце на Нижньому Валу, яке я і не знала. Я лягла спати об одинадцятій ранку, на роботу вийшла з похміллям без алкоголю.»
Перше побачення у вівторок
«Ми зустрілись у вівторок. Це була моя умова — я не хотіла суботнього пафосного дейту, хотіла побачити, як він у буденний вечір. Він запропонував Takava на Татарці. Я прийшла у звичайному одязі після роботи, без макіяжу. І він теж був у светрі і старих джинсах. Це було ідеально.»
Розмова тривала чотири з половиною години. «Ми не пішли кудись „потім“, хоча могли. Він сказав: „давай я тебе проведу до метро, і якщо хочеш, ще зустрінемось у п'ятницю“. Я вдома лягла спати з посмішкою як ідіотка.»
Перші три місяці — без спішки
«Ми бачились раз-два на тиждень. Я свідомо не хотіла швидко. У мене були стосунки у 21, які розвалились за три місяці, і я знала: коли ти кидаєшся, ти не встигаєш побачити людину.»
«Ми ходили у Jazz in Kiev, готували пасту в мене, він познайомив мене з Максом і Катею — його найближчими друзями — приблизно на шостому побаченні. Це вже було серйозно, але без жодного офіційного „ну що, ми разом“.»
Розмова про „ми разом"
«Це сталось на четвертому місяці, на Паску. Він приїхав до моїх батьків у Вінницю. Коли ми поверталися в Київ автобусом, я сказала: „а ти знаєш, що я тебе вже три місяці вважаю своїм хлопцем?“. Він відповів: „то і я тебе своєю дівчиною“. І все.»
Жодних квітів, жодних обіцянок. «Мені це і потрібно було. Не декларацію, а визнання того, що вже є.»
Коли почали думати про спільне житло
«На шостому місяці ми почали рахувати, скільки часу я проводжу у нього, а скільки він у мене. Виходило, що ми спимо разом чотири-п'ять ночей на тиждень. І платимо за дві оренди. І обоє сумуємо у ті ночі, коли сплю окремо.»
Ціна оренди у Києві — окрема тема. Софія платила 16 тисяч гривень за студію на Оболоні. Тарас — 18 за одно-кімнатну на Лук'янівці. Разом — 34. А знайти двушку на Татарці можна було за 22-25, якщо пощастить.
«Це був не романтичний порив. Це була математика. Але ми чесно про це говорили — мовляв, давай визнаємо, що нас тягне разом, але й грошово це логічно. Обидва фактори.»
Переїзд — це реально тест
«Перший місяць був важкий,» — визнає Софія. — «Не тому що ми сварились, а тому що я ненавиджу, коли посуд не одразу миють. А він ненавидить, коли звучить подкаст зранку. Ми зрозуміли, що стосунки і спільне житло — це дві різні справи.»
Вони прописали правила. Звучить формально, але реально допомогло:
- Посуд — миття одразу. Якщо нема сил — у мийку, але не у мийці ночує.
- Подкасти зранку — у навушниках до 10:00.
- Раз на тиждень вечеря вдвох без телефонів.
- Раз на місяць кожен бачиться зі своїми друзями окремо. Обов'язково.
«Це звучить як правила у гуртожитку, але воно працює. Ми вже дев'ять місяців разом, і я реально думаю, що ці правила нас урятували від шизи.»
Що Софія каже тим, хто зараз на апці
«Перша порада — напиши біо, яке хтось зможе зачепити. Я б не свайпнула, якби не „банош“.»
«Друга — не біжи на побачення одразу після матчу. Поговори вечір у чаті. Ти побачиш енергію.»
«Третя — коли зустрілись і зайшло, не розігруй „нам не пора“. Ми з Тарасом могли б зависати ще два місяці у „ми якось так“. Добре, що я сказала прямо.»
«І четверта — спільне житло не робіть через три місяці. Ми б сварились перші два тижні і розбіглись.»
Де вони зараз
«Я п'ю цей раф, а о сьомій він прийде сюди, бо в нього є свій зум за кутом. Ми підемо додому на Татарку, я зроблю пасту, він пориється у відеоіграх, я почитаю Кундеру. Все вже. Нічого романтичного, і саме тому це реально.»
Софія сміється. Десь за двадцять хвилин дзвонить у слух — хлопець пише, що затримається. «Ну от. Іду сама в магазин за пармезаном, видно.»
Встає. Виходить. Гончара через вікно — холодне і тихе. У двох кварталах звідси — її дім. Її реально.
